«Сесійні хроніки»

      Сесія, як для студентів, так і для викладачів, період нелегкий! Студентство посилено готується, перечитує по декілька томів підручників поспіль і звісно ж сподівається на здоров’я, удачу, халяву чи шару одночасно. А викладачі ламають голови над підрахунком балів, вислуховують до пізньої ночі нісенітниці «відмінників» і мучаться – допустити до іспиту чи ні, поставити 4 чи розщедритись на 5?

      Тож пропонуємо дізнатись, як розпочалась сесія в нашому університеті з уст викладачів та студентів. Сьогодні до вашої уваги сесійні одкровення студентки 5 курсу факультету управління та економіки Діни Кушнір.

«Майже остання в житті сесія….»

      Ось і прийшов той час, що колись здавався таким далеким. Я – п’ятикурсниця і моє навчання в університеті добігає свого логічного завершення. Що можна сказати? На душі сум і розчарування від швидкоплинності нашого життя. Колись давно навчання в універі мені здавалося довгим, нудним і марнотратним. Хіба можна було порівняти його з школою, шкільними друзями, спогадами і тим почуттям дитинства та невимушеності? Але, я помилялася, все виявилося обернено пропорційним моїм сподіванням. Навчання у ВНЗ неможливо порівняти ні з чим іншим: тут з’являються нові друзі (і мені чомусь здається, що ця дружба на все життя); саме тут ми дорослішаєм, пізнаєм життя; вчимося бути самостійними і незалежними. Тут до нас вперше почали ставитись як до особистостей, цікавилися нашими поглядами і вчили відстоювати свою думку. Це хороша школа життя і я не забуду її ніколи! Я не забуду свою чудову групу, що стала мені маленькою сім’єю, не забуду кураторів, що були нам і мамою, і татом в студентських буднях, і звісно - наставників-викладачів. З кожним із них в мене пов’язані спогади, це короткий проміжок мого життя, що мав хороші (інколи й не дужеі) події, що назавжди залишать слід в житті. Ніколи не забуду свою першу практику на третьому курсі. Тоді я, чого гріха таїти, поїхала на пару днів відпочити на Дністер, і треба ж було Віктору Петровичу Синчаку, обрати саме цей момент, щоб перевірити мою присутність на робочому місці. Що ж, гарна засмага окупилася додатковим тижнем практики, неймовірним соромом (совість у мене все таки присутня) і нагадуваннями Віктора Петровича при зустрічі (він про це також ще й досі пам’ятає). Зате тепер, при слові «фінанси» у мене виникає посмішка, а не почуття страху перед нескінченною кількістю формул. А цього мені точно не буде вистачати після закінчення навчання.

      Ось уже і розпочалася моя передостання сесія. Сумно, бо вперше за роки навчання, на екзамен я іду справді як на свято (чого не можна сказати про сам процес підготовки до екзамену та безсонні ночі) і мені шкода, що я вже не буду отримувати такий заряд позитиву і щастя, коли рука викладача, ніжно вимальовує таке бажане і омріяне – «відмінно» (тьфу-тьфу, щоб не наврочити!). Признаюся чесно, що цього року я вперше пішла у першу «п’ятірку» на відповідь. Раніше я себе ніяк не могла змусити це зробити (сташенно боялася). Раджу усім, це неперевершене відчуття і набагато краще ніж труситися наче «осиновий лист» в останніх рядах таких самих переляканих студентів.

      Хочу сказати всім – цінуйте кожну хвилину свого перебування у нашій alma mater, кожну п’ятірку, четвірку і якщо вже на те пішло, двійку (вони перездаються!), бо навчатися у вас є шанс тільки тут, потім ви будете дізнаватися щось нове у житті уже самі, а це не так цікаво і часу у вас уже не буде вистачати. Доросле життя – складна штука і дуже хочеться, щоб воно прийшла до нас як найпізніше. Але нажаль…

      P.S. У мене тут з’явилася геніальна думка: «Може це ще у магістратуру скочити?». Що ж, не прошаюся, дасть Бог ще побачимось! «Ні пуху ні пера» на сесії, мої любі!  

      Читайте завтра в «Сесійних хроніках» - одкровення від викладачів.