В останньому номері громадсько-політичного журналу «Віче» вийшла стаття Оксани Козак з інтерв’ю Віталія Миколайовича Олуйко. З якою ми і пропонуємо вам ознайомитись.
Дешевої влади не буває
Хоч яким тривіальним здавався б старий вислів про те, що кадри вирішують усе, але нинішній кадровий голод у політиці, економіці, науці й навіть на виробництві не дає країні крокувати вперед.
Де і як народжуються справді достойні кадри? Яка їхня роль у державотворенні? У чому полягає найбільший кадровий конфлікт — про це наша розмова з Віталієм Олуйком, ректором Хмельницького університету управління та права, доктором наук з державного управління, професором, народним депутатом України четвертого скликання, політиком і управлінцем із чималим досвідом, який стверджує, що нову й вільну Україну можуть побудувати лише люди з новим і вільним мисленням.
А якраз найбільша й найнебезпечніша криза, яку переживає Україна, — це кадрова криза.
— Весь час ми говоримо про економічні негаразди, ведемо політичні баталії й водночас наче забуваємо, що для успішного втілення всіх планів насамперед потрібні професіональні чесні й відповідальні кадри. А їх треба плекати довго й бережно. Можливо, прозвучить пафосно, але відсутність концепції кадрової політики в державі загрожує її безпеці.
Під час виборчих перегонів ми ще раз переконалися, чим обернулося для нас зневажливе ставлення майже протягом усього часу існування незалежної держави до професіональних кадрів, — ми не маємо лідера, котрому повірила б уся нація, ми не маємо партійних керманичів, котрі могли б запропонувати реальну стратегію розвитку держави. Врешті-решт, не маємо тих функціонерів на місцях, котрі могли б утілювати в життя проекти як державного, так і місцевого масштабу.
— Віталію Миколайовичу, чи не занадто песимістична картина вимальовується?
— Вона не приваблива, але реальна. Давайте зробимо невеличкий екскурс у минуле і пригадаймо пафос, у найкращому розумінні цього слова, «помаранчевої революції». Я сам був її щирим прихильником. Я вірив у те, що відбувається боротьба не просто окремих людей, які претендують на владу, а двобій добра й зла, минулого з майбутнім. Але, як стрімко й високо злетіли ці надії, так само й пропали, коли розпочалася хвиля масових звільнень і призначень на керівні посади всіх рівнів. Не кажу вже про принцип партійності, що підмінив принцип компетентності під час призначення на посади. Готовий дивитися крізь пальці і на кумівство — від нього неможливо було позбавитися ніколи. Проте в нас просто не виявилося тоді достатньо людей, які могли б гідно представляти владу. Держава їх не виростила для себе.
Адже не новина, приміром, що ціла низка райдержадміністрацій чекали на призначення керівників по декілька місяців. У багатьох районах ситуація безвладності затягнулась аж до непристойності. Недаремно в народі поповзли чутки, що кандидати не можуть зібрати необхідної суми грошей, щоб заплатити за місце. Усе це справді ганебно для держави, яка претендує на звання вільної й демократичної.
А чого варті, скажіть, історії про те, що новопризначених керівників обвинувачували в підробці дипломів про вищу освіту. Усі знали про це, але шахраїв усе одно призначали. Не хочу вихваляти радянські часи, тоді було багато своїх недоліків, але, маючи таку пляму в біографії, людина навряд чи могла б обіймати керівну посаду.
— Утім, коли б писали історію кадрової політики, то ви теж увійшли б у неї, ставши очільником області на п’ять днів, а потім добровільно відмовившись від посади. Чому так сталося?
— Тодішнє моє рішення залишається незрозумілим для багатьох і понині. Особливо для тих, хто не збагнув, що влада повинна бути чесною і діяти завжди порядно. А на той час область виявилася неготовою прийняти такого керівника. Інтриги, закулісні ігри, політичні плітки — це не для мене.
До речі, це не лише моє кредо. Знаю чимало політиків і господарників, котрі завжди керувались і досі керуються подібними принципами. На жаль, тепер вони не в моді. Але я переконаний, настане час, коли в суспільстві затребуваними будуть саме вони. Не боюся цього казати, але ми живемо в епоху політичних банкрутів. Та вони обов’язково зійдуть з політичної сцени. Країна вже відчула: їй потрібні не просто нові обличчя, а керівники нової якості. І вони обов’язково з’являться. Жаль, що рости їм поки що доводиться самотужки, а не за підтримки держави. Нові керівники — це сьогодні, так би мовити, продукт природного відбору, а не цілеспрямованої державної політики.
— У чому повинна полягати суть такої політики? Ви розробили концепцію кадрової політики в державі, яким має бути результат її втілення?
— Це не просто наукова розробка. Вона лягла в основу проекту закону «Про концепцію кадрової політики України», котрий, до речі, був зареєстрований у Верховній Раді. На жаль, ні до його прийняття, ні тим паче до реального втілення руки в державотворців поки що не дійшли. А основні засади цього документа — це насамперед стабільність державної служби й водночас можливість її оновлення. До того ж це має відбуватися незалежно від політичної кон’юнктури або волі того чи того лідера. Державна служба — основа держави, її підвалини. Вона повинна працювати чітко й стабільно, незалежно від того, хто отримав більшість голосів на виборах. Її функція — виконувати всі закони, і це головне завдання чиновника будь-якого рангу. Але наша біда, що саме цього не можемо досягнути.
Боремося з корупцією, хабарництвом серед чиновницького люду, його інертністю та бюрократизмом, і поміж усім цим забуваємо, що саме чиновник, а не тільки Президент повинен бути гарантом дотримання будь-якого закону. А для того, щоб цей чиновник був чесним, компетентним, порядним, а головне — патріотично налаштованим, і повинна попрацювати держава, спочатку вивчивши, виплекавши такого державного службовця, а потім створюючи мотивацію для його роботи.
На жаль, переважна частина передвиборних гасел мала однаковий зміст: позбавити чиновника пільг, гарантій, повноважень... Зрозуміло, що все це лише лукавство. Бо треба вміти відокремлювати пільги від привілеїв, а державних службовців — від олігархічних кланів. Ми перестали розрізняти зміст таких антагоністичних понять, як високе служіння державі й створення олігархічної верхівки. Якби їх чітко розділили, то стало б зрозумілим, кому і що потрібно давати, а в кого забирати певні повноваження.
Історія вчить постійно: дешевої влади не буває, бо інакше вона буде або злочинною, або зрадливою, або корупційною. Сьогодні таке твердження не надто популярне, але ми вже переконувалися не раз: виграють не популістські гасла, а реальні стратегічні програми. Виховання кадрової еліти має стати пріоритетним для нашої держави.
— Ми навчаємо стільки молоді, що, здавалося б, кадрова проблема в нас не повинна існувати взагалі...
— Не торкатимуся проблем освіти — це тема окремої розмови. За незліченної кількості вузів у нас, хоч як це парадоксально звучить, не вистачає справді високоосвічених фахівців. Але й це ще не найбільше лихо. Окрім освіти, потрібен вишкіл, відповідне державницьке виховання, чіткі ідеологічні й патріотичні переконання.
Постійно спілкуючись із студентами, принаймні нашого університету, я бачу, що сучасній молоді цих рис не бракує. І ми, готуючи майбутніх юристів та держслужбовців, прагнемо підтримати дух демократії й любові до своєї країни. Та проблеми починаються значно пізніше, коли молода людина, отримавши диплом, стикається з реаліями життя, коли раптом з’ясовується, що її знання, ділові риси, високі моральні якості стають незатребуваними у своїй державі. Натомість усе це надзвичайно цінується в усьому світі.
Не треба далеко ходити: в сусідній Росії указом президента прийнято концепцію про залучення емігрантів. Там потрібні й українські робочі руки, і український інтелект, а тому за останній рік у рамках цієї програми до сусідів подалося понад три з половиною тисячі українців. Це невелика цифра. Поки що. Але всім відомо, як відбувається відплив наших кадрів на захід. Мільйони налічує українська трудова діаспора в європейських країнах. І це наші кадри. До того ж одні з кращих. Ми не зуміли втримати їх удома, зате їх належно оцінила Європа. Якщо ми не зупинимо ці міграційні потоки, то не варто сподіватися на кращу долю держави. Не міцні мури, не професійна армія і навіть не потужна економіка роблять її сильною. Усе це насамперед створюють люди, отож кадри, система їх підготовки й утримання — це основа державної моці.
Поки що закон і концепція лише очікують свого часу. Але мене тішить хоча б те, що наш університет уже готує фахівців, котрі завтра становитимуть професійну еліту держави. Ми відбираємо дітей не за розміром батьківського гаманця, а за знаннями й здібностями, тому шукаємо талановитих студентів ще за шкільною партою.
Буваючи в різних навчальних закладах, я бачу, що поділ суспільства на дуже багатий клас і решту відбувся й серед молоді. Багатьом провінційним ломоносовим уже не під силу пробитися в деякі «елітні» вузи. Так от я пишаюся тим, що до нашого університету шлях для здібної молоді незалежно від її соціального статусу відкрито.
Не казатиму про рівень знань і теоретичної підготовки, їх уже належно оцінили роботодавці, котрі наперед замовляють у нас випускників. Не меншого, а, можливо, ще більшого значення ми надаємо патріотичному вихованню, підтримці того вільного духу й прагнення свободи, що завжди притаманне молоді. А розпочинаємо з елементарного — всі першокурсники вчать напам’ять слова Державного гімну.
Не треба соромитися розпочинати будь-яку роботу з простого, елементарного. Так просто вивчити національний гімн, потім історію своєї держави. Потім зрозуміти закони розвитку суспільства, навчитися жити за цими законами. Тільки той, хто пройде цим ланцюжком, врешті-решт, стане надійною опорою будь-якого суспільства.
Багато подорожуючи, я завжди привожу з кожної країни якусь маленьку фігурку, котра з часом стає символом того краю. Усі їх можна розмістити на одній долоні. Але, тримаючи в руці символи багатьох держав, володарем світу не станеш. Світ тримає у своїх руках той, хто зрозумів закони розвитку держави, суспільства. Коли ми усвідомимо, що в основі цього стоїть людина, тобто той кадровий потенціал, який виховує для себе держава, в нас теж з’явиться можливість тримати в своїх руках світ.
Вела розмову Ірина Козак.
